Тема: Гігієна
води і водопостачання населених місць
План
1. Гігієнічне
та епідеміологічне значення води
2. Забруднення та самоочищення
водоймищ
3. Санітарна охорона водоймищ від
забруднення
4. Санітарні вимоги до якості
води господарчо-питного водопостачання
5. Гігієнічна
характеристика джерел водопостачання
6. Системи водопостачання
населених місць
7. Способи очищення і знезараження води.
У житлових
будинках, що устатковані санітарно-технічним обладнанням, і з гаря-чим
водопостачанням, витрата води
на одну людину
досягає 250— 350 л за до-бу. Вода витрачається на такі потреби, як
підтримка чистоти тіла, у тому числі гігієніч-ний душ (120—150 л), прання
білизни, готування їжі і миття посуду (близько 10 л), при-бирання житла,
вилучення нечистот за допомогою каналізації тощо.
Вода
необхідна для підтримки чистоти громадських будівель (шкіл, клубів), для поливу
вулиць і зелених насаджень, а також для масових оздоровчих заходів (плавальні басейни тощо).
Велику
кількість води потребує сільське господарство. Для вирощування 1 т пшениці
потрібно 1500 т води, рису — 4000, бавовни —1000 т.
Кількість
води у тілі людини складає близько 70 % його маси.
Вода
потрібна людині для забезпечення нормального функціонального стану ор-ганізму,
оскільки є середовищем, у якому проходять обмінні процеси. З водою залиш-кові
продукти обміну виводяться з організму через нирки, легені, кишки, шкіру.
Втрата води протягом доби відбувається у таких об'ємах: з сечею виділяється в середньому
1,5 л, шляхом потовиділення — близько 0,5 л, через легені з повітрям, що видихається, — 350
мл і 100—150 мл води — з калом.
Організм
людини погано переносить зневоднення. Якщо він втрачає 1,0—1,5 л води,
виникає спрага, що є сигналом для відновлення водного балансу. Втрата води в об'ємі
20—25 % маси тіла за температури повітря понад 30 °С може призвести до смерті. За
умови звичайної температури і вологості навколишнього середовища фізіологічна потреба дорослої
людини складає 2,2—2,8 л.
Добова
потреба у воді покривається за рахунок рідини, що надходить до організму
(питна вода, чай та інші напої, рідкі страви — 1,5 л), за рахунок води, яка міститься у
харчових продуктах (600—900 мл), і тієї, що утворюється у тканинах під час
окислення харчових речовин (300—400 мл). Відомо, що в разі окислення 100 г білків
утворюється 41 г води, жирів — 107 г, крохмалю — 55 т.
Отже,
потреба у воді визначається не тільки нормальним перебігом фізіологічних
процесів, але й витратою на гігієнічні, господарчо-побутові і виробничі цілі.
Велике
значення має хімічний склад води, оскільки він може впливати на пере-біг захворювань, зокрема
зумовлених надмірним або недостатнім надходженням в організм людини
мікроелементів. Відомо, що разом з водою в організм
надходять такі мікроелементи, як фтор, йод, мідь, цинк, марганець, що відіграють велику роль в обміні речовин. Розподіл
мікроелементів у природі нерівномірний,
тому люди можуть недоотримувати або,
навпаки, отримувати їх у надмірній кількості з їжею і водою. У людей
можуть розвиватися захворювання, що звуться геохімічними ендеміями, причиною виникнення яких є збільшення
вмісту деяких мікроелементів у
воді. Як правило,
вони охоплюють велику кількість
людей і характерні для певної місцевості, де у мінеральному складі грунту і води відсутні або наявні у великій кількості ті чи
інші мікроелементи.
Так, за
відсутності достатньої кількості йоду у воді та їжі порушуються функції щи-товидної
залози і нормальний розвиток, виникає ендемічний зоб. Для запобігання цьому за-хворюванню
у районах, ендемічних щодо зоба (наприклад, у західних областях України), люди
повинні споживати сіль, у яку додано калію йодид (йодована сіль).
Велике гігієнічне значення має наявність у воді такого
мікроелемента, як фтор, що вимивається водою з грунту і гірських порід.
Вміст фтору у воді, що дорівнює 0,7 - 1 мг/л, сприяє нормальному
розвитку і мінералізації кісток і зубів. Надходження в орга-нізм підвищеної кількості
фтору викликає захворювання, яке називається флюоро-зом
і проявляється в ураженні емалі зубів у вигляді пігментних жовтих або коричне-вих плям. Якщо вміст фтору у воді
перевищує 5 мг/л, уражається і кістково-суглобний
апарат. Нехватка фтору у воді (менше ніж 0,7 мг/л) призводить до розвитку іншого за-хворювання зубів - карієсу.
У зв'язку з тим, що більшість джерел
водопостачання міс-тить мало фтору, водопровідну воду у деяких містах почади збагачувати цим елемен-том, тобто
фторувати. Фторування проводять натрію фторидом
або кремнефторидом.
Однією з геохімічних ендемій є токсичний ціаноз (метгемоглобінемія). Це за-хворювання
уперше було описане у 1945 р. і воно розвивається у разі споживання во-ди з підвищеною
концентрацією солей азотної кислоти — нітратів. На нього частіше хворіють діти,
коли молочні суміші готують на воді із
вмістом нітратів, що переви-щує 40 мг/л. Нітрати у травному каналі дітей за допомогою мікрофлори відновлюються у нітрити, які
у крові сполучаються з оксигемоглобіном
і утворюють метгемоглобін, який неспроможний переносити кисень. Таким чином, знижується вміст кисню у кро-ві.
Усе це проявляється ціанозом слизової
оболонки очей, губ і шкіри. Патологічні яви-ща поширюються на кишки,
серцево-судинну систему.
Епідеміологічне
значення води полягає в тому, що через воду можуть передава-тися
такі інфекційні захворювання, як черевний тиф, холера, дизентерія, гепатит
тощо. Збудники цих захворювань потрапляють у воду з виділеннями хворих і
бактеріоносіїв. Це може відбуватися під час масових купань у водоймищах,
у разі забруднення нечос-тотами території, що оточує водоймище, прання
білизни у водоймищі, скидання нечос-тот у водоймище. Збудники інфекційних
захворювань можуть потрапляти у підземні води з вигрібної ями, яка неправильно
зроблена, а в колодязну воду — у разі користу-вання забрудненими відрами.
Багато
збудників інфекційних захворювань, що потрапляють у воду, трива-лий
час можуть зберігати свою життєздатність (табл. 12).
Таблиця 12. Терміни виживання мікроорганізмів
у воді (за В.Г.
Кондрать-євим, 1972)
|
Мікроорганізми
|
Виживання у воді (дні)
|
|
|
колодязній
|
річковій
|
|
|
Кишкова паличка
|
21
|
21—183
|
|
Бактерії черевного тифу
|
1.5—107
|
4—183
|
|
Бактерії дизентерії
|
|
12—92
|
|
Холерний вібріон
|
1—92
|
0.5—92
|
|
Лептоспіри
|
7—75
|
до 150
|
|
Бактерії туляремії
|
12—60
|
7—32
|
|
Бруцели
|
4—45
|
—
|
Крім
патогенних мікроорганізмів у воді можуть міститися яйця гельмінтів. Че-рез воду можуть передаватися і
зоонозні інфекції. Так, з сечею хворих гризунів,
сви-ней, корів у водоймище можуть потрапляти лептоспіри, що викликають лептоспіроз у людини. До організму людини
лептоспіри потрапляють у разі пиття води,
що забруд-нена лептоспірами, а також через слизову оболонку та ушкоджену шкіру.
Збудники туляремії,
бруцельозу, сибірки, можуть потрапляти у водоймище не тіль-
ки з виділеннями хворих тварин, але і з їх трупами.
ЗАБРУДНЕННЯ
І САМООЧИЩЕННЯ ВОДОЙМИЩ
Унаслідок використання води для
господарсько-побутових і промислових пот-реб утворюється велика кількість
стічних вод, які містять мінеральні та органічні сполуки.
Забруднення мінеральними сполуками представлено у
вигляді піску, часток глини, руди, шлаку, мінеральних солей, розчинів кислот,
лугів та інших речовин.
Органічні забруднення за своїм походженням
поділяються на рослинні і тва-ринні. Рослинні органічні сполуки — це
залишки рослин, плодів, овочів, злаків, паперу тощо. Забрудненням тваринного
походження можуть бути фізіологічні виді-лення, останки загиблих тварин, клейкі
речовини.
До біологічного забруднення належить забруднення
різними мікроорганізма-ми, наприклад, грибами, дрібними водоростями і
бактеріями (як сапрофітами, так і патогенами). Це забруднення потрапляє у
водоймище у основному з побутовими стічними водами і зі стоками таких
промислових підприємств, як бойні, чинбарні, заводи, фабрики первинної обробки
вовни, хутра, підприємства мікробіологічної промисловості. Крім того, на
поверхні водоймищ можуть з'явитися речовини, що плавають.
У водоймища потрапляють викиди з морських
підприємств, фекально- госпо-дарчі стічні води, атмосферні опади і різні
речовини, що забруднюють водоймище, коли змиваються у нього опадами.
Самоочищення у
водоймищах забезпечується спільною діяльністю орга-нізмів, що мешкають
у них: бактерій, водоростей і вищих водяних рослин, різних безхребетних. Тому
одне з найважливіших природоохоронних завдань полягає у то-му, щоб підтримати
цю здатність.
Чинники самоочищення водоймищ дуже різноманітні.
Умовно їх можна поді-лити три групи: фізичні, хімічні і біологічні.
Серед фізичних чинників, що
зумовлюють самоочищення водоймищ, перше міс-це посідає розбавлення, розчинення,
перемішування забруднень, які надходять у водой-мище. Інтенсивна течія води у
річці забезпечує добре перемішування і зниження кон-центрацій завислих
часток. Так, у помірно кліматичній зоні самоочищення відбувається на ділянці
у 200—300 км від місця забруднення, на Півночі — до 2 тис. км. Осідання
нерозчинних осадів у воді, а також відстоювання забруднених вод сприяє самоочищен-ню
водоймищ. Мікроорганізми за рахунок власної ваги або осаджування на
інших органічних і неорганічних частках поступово осідають на
дно, підпадають під вплив фізичних чинників, сприяють швидкому відмиранню
мікрофлори, яка забруднює. Виключенням є температурний чинник. Зниження
температури води сприяє тривалому виживанню бактерій і вірусів, що потрапляють у водоймище.
Важливим
фізичним чинником самоочищення водоймищ є ультрафіолетове вип.-ромінювання
сонця. Під впливом цього випромінювання відбувається знезаражування
води.
До хімічних
процесів самоочищення належать нейтралізація, гідроліз, окислення
тощо. Наприклад, іони заліза, магнію, алюмінію виділяються з водоймища
шляхом осадження з них гідроксилів, які утворюються там. Органічні частки бруду
сполучаються з металами і утворюють складні металоорганічні комплекси.
Усе це призводить до змен-шення концентрації іонів важких металів у воді і накопичення їх на дні
водоймища.
Оцінку
самоочищення водоймища щодо органічних речовині які легко окислю-ються,
можна дати за таким показником, як біохімічна потреба у кисні (БПК). Оцінку
самоочищення проводять за даними визначення конкретних сполук або
їх груп (фено-лів, вуглеводнів, смол). Відмиранню мікрофлори можуть також
сприяти деякі хімічні ре-човини. Крім патогенних бактерій і вірусів у водоймищах
можуть відмирати і мікроорга-нізми, що відіграють суттєву роль у самоочищенні водоймищ.
Біологічні
процеси самоочищення відбуваються за активної участі рослинних і тваринних
організмів, що вибірково поглинають з річкової води окремі хімічні речови-ни.
Так, у процесі само очищення
водоймища беруть участь
водорості, плісняві і дріжджові гриби. Але фітопланктон водоймища не
завжди позитивно впливає на проце-си самоочищення. В окремих випадках
масовий розвиток синьо-зелених водоростей у штучних водоймищах можна розглядати
як процес самозабруднення.
Крім рослин
самоочищенню водоймищ від бактерій і вірусів можуть сприяти представники
тваринного світу. Так, устриці і деякі амеби адсорбують кишкові та інші віруси.
САНІТАРНА ОХОРОНА ВОДОЙМИЩ ВІД ЗАБРУДНЕННЯ
Потрібний
перехід до принципово нової стратегії використання водних ресур-сів,
що виключає їх додаткове застосування. Нова стратегія має такі напрямки:
- корінну
технічну переробку (перебудову) виробництва, спрямовану на різке скорочення водоспоживання.
Перехід від технології очищення і розрідження
викидів до маловикидної технології і технології оборотного використання
води;
- застосовувати безводні
технологічні процеси,
заміняти водне охолодження повітряним та інші технічні прийоми, внаслідок яких
промислові підприємства при-пинили б викид стічних вод;
- перебудову іригаційних систем,
створення закритих розподільних каналів і застосування принципу крапельного
зрошення, що дозволить різко скоротити забір води для зрошення;
- зміну
структури розташування промислового і сільськогосподарського ви-робництва
з обліком розмірів водних ресурсів кожного даного регіону.
З метою подальшого поліпшення
охорони підземних вод треба:
1) повніше регулювання постачання
підземних вод, яке грунтується на по-дачі
артезіанських вод переважно для господарчо-питних цілей;
2)
першочергові заходи щодо оздоровлення тих ділянок
відкритих водой-мищ, які мають гідравлічний зв'язок з артезіанськими
горизонтами;
3)
недопускання будови сховищ у грунті і відвалів
токсичних викидів про-мисловості у районах можливого їх. впливу на використовувані і перспективні
ділянки артезіанських горизонтів; прискорення розробки полігонів для переробки і знезаражування токсичних викидів
промислових підприємств.
САНІТАРНІ ВИМОГИ ДО ЯКОСТІ ВОДИ
ГОСПОДАРЧО-ПИТНОГО ВОДОПОСТАЧАННЯ
В травні 2010 р. набули чинності Державні
санітарні норми та правила "Гігієнічні вимоги до води питної, призначеної
для споживання людиною" (ДСанПіН 2.2.4-171-10) (далі - Санітарні норми).
Вони обов'язкові для виконання органами
виконавчої влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами,
організаціями незалежно від форми власності та підпорядкування, діяльність яких
пов'язана з проектуванням, будівництвом та експлуатацією систем питного
водопостачання, виробництвом та обігом питних вод, наглядом і контролем у сфері
питного водопостачання населення, та громадянами.
Санітарні норми встановлюють вимоги до
безпечності та якості питної води, призначеної для споживання людиною, а також
правила виробничого контролю та державного санітарно-епідеміологічного нагляду
у сфері питного водопостачання населення.
Мікробіологічні показники -
показники епідемічної безпеки питної води, перевищення яких може призвести до
виникнення інфекційних хвороб у людини (загальне мікробне число - не більше 100/КУО/см3 води; загальні коліформи, E.Coli, ентерококи - відсутні КУО/в 100
см3 води); паразитологічні показники – патогенні кишкові найпростіші, кишкові
гельмінти – відсутність клітин,
цист; клітин, яєць ,личинок в 50 дм3.
Санітарно-хімічні показники: органолептичні показники
(запах, смак і присмак не більше 2 балів,
забарвленість – 20 (35), каламутність – 1,0 (3,5 мг/дм3)) - фізичні
властивості питної води, що сприймаються органами чуття; фізико-хімічні
показники – досліджують мінеральний склад, мікроелементи;
санітарно-токсикологічні – кадмій, миш'як, нітрати тощо; радіаційні показники.
Введені показники повноцінності мінерального складу питної води.
Питна вода, призначена для
споживання людиною, повинна відповідати таким гігієнічним вимогам: бути
безпечною в епідемічному та радіаційному відношенні, мати сприятливі
органолептичні властивості та нешкідливий хімічний склад. Для виробництва
питної води слід надавати перевагу воді підземних джерел питного водопостачання
населення, надійно захищених від біологічного, хімічного та радіаційного
забруднення.
Гігієнічну оцінку безпечності та якості питної
води проводять за показниками епідемічної безпеки (мікробіологічні, паразитологічні),
санітарно-хімічними (органолептичні, фізико-хімічні,
санітарно- токсикологічні) та радіаційними показниками, наведеними у додатках 1
- 3.
Під час вибору вододжерела та технології водопідготовки у
разі будівництва чи реконструкції підприємства питного водопостачання населення
слід надавати перевагу джерелам та технологіям, що забезпечать виробництво
питної води з оптимальним вмістом мінеральних речовин за показниками
фізіологічної повноцінності мінерального складу питної води (додаток 4).
Вміст у питній воді шкідливих
речовин, не зазначених у Санітарних нормах, не повинен перевищувати їх
граничнодопустимих концентрацій (ГДК), визначених санітарними нормами для
поверхневих вод.
Вимоги до води централізованого
питного водопостачання населення (водопровідна питна вода) полягають у
наступному. Під час дослідження мікробіологічних показників водопровідної
питної води в її пробах визначають загальне мікробне число, загальні коліформи,
E.coli, ентерококи. У водопровідній питній воді з поверхневих вододжерел у
місцях її надходження з очисних споруд у розподільну мережу додатково
визначають наявність коліфагів. У разі виявлення в пробах питної води з
підземних водо джерел загальних коліформ, E.coli чи ентерококів, а в пробах
питної води з поверхневих вододжерел - загальних коліформ, E.coli, ентерококів
чи коліфагів слід провести їх визначення в повторно відібраних пробах.
За наявності відхилень від
встановлених нормативів у повторно відібраних пробах протягом 12 годин
необхідно розпочати дослідження на наявність в питній воді з підземних водо
джерел коліфагів та збудників інфекційних захворювань бактеріальної етіології,
а з поверхневих вододжерел - збудників інфекційних захворювань бактеріальної та
вірусної етіології. У разі виявлення в пробах питної води з підземних
вододжерел коліфагів проводяться дослідження на наявність збудників інфекційних
захворювань вірусної етіології. За результатами лабораторних досліджень
вживаються заходи щодо виявлення та усунення причин забруднення питної води.
Під час знезараження водопровідної питної води
залишкові концентрації реагентів визначаються не рідше одного разу на годину та
повинні становити: у разі знезараження води за допомогою хлору у період
благополучної санітарно-епідемічної ситуації вміст залишкового вільного хлору у
воді на виході із РЧВ - у межах 0,3 -
0,5 мг/куб.дм після 30 хвилин контакту хлору з водою, а вміст
залишкового зв'язаного хлору - у межах 0,8 - 1,2 мг/куб. дм після 60 хвилин
контакту хлору з водою. За наявності у воді і вільного, і зв'язаного хлору дозволяється здійснювати
контроль за одним із цих показників: за залишковим вільним хлором (при його
концентрації понад 0,3 мг/куб. дм) або за залишковим зв'язаним хлором (при
концентрації залишкового вільного хлору меншій ніж 0,3 мг/куб.дм); у разі
знезараження води за допомогою озону концентрація ззалишкового озону на виході
із камери змішування має бути у межах 0,1 - 0,3 мг/куб.дм після 4 хвилин
контакту озону з водою; у разі знезараження води за допомогою діоксиду хлору
вміст залишкового діоксиду хлору у воді РЧВ після 30 хвилин контакту - не менше ніж 0,1 мг/куб.дм, а концентрація
хлоритів - не більше ніж 0,2 мг/куб.дм. Величина дози діоксиду хлору, що
вводиться у воду РЧВ у період благополучної санітарно-епідемічної ситуації, не
повинна перевищувати 0,5 мг/куб.дм.
Підвищений вміст алюмінію у воді (понад 0,5 мг/л) впливає
на її смак.
Берилій — речовина,
яка має виражений токсичний вплив на органи дихання, серцево-судинну,
нервову систему, печінку. Зустрічається у районах, де є родовища берилових
руд (Аргентина, Канада, Бразилія). Токсичний вплив на організм людини здійснює у кількості, що
перевищує 0,0002 мг/л.
Нітрати - солі
азотної кислоти - завжди зустрічаються у природних водах (ґрунтових
і поверхневих), у які вони надходять з дощовими водами (вони можуть
утворюватися під час грози із азоту повітря). Підземні води можуть містити
велику кіль-
кість нітратів, якщо останні є у
грунті. Нітрати (більш 50 мг/л) можуть викликати водно-нітратну метгемоглобінемію (токсичний
ціаноз).
Свинець - отрута
кумулятивної дії. Надходячи до організму з водою, він накопичується
і зумовлює отруєння. Вміст свинцю у воді не повинен перевищувати 0,01
мг/л. Зустрічається ця речовина у природних водах тих районів, де є поклади сполук свинцю.
Селен - речовина,
яка має виражену токсичну і кумулятивну дію, повільно виводиться з
організму. Норма його у воді — не більше ніж 0,01 мг/л.
Вміст уводі
нерадіоактивного стронцію не повинен перевищувати 7 мг/л. Ця речовина
вимивається з порід, у яких залягають підземні води. Вважають, що підвищений
вміст стронцію у воді сприяє розвитку уровської хвороби, особливо за наявності недостачі кальцію в
організмі. .
Фтор зустрічається майже у
всіх природних водах країни, куди він надходить з грунту. Норма фтору
пов'язана з кліматичною зоною. Так, для І і II кліматичних районів вміст фтору у воді не повинен перевищувати 1,5 мг/л,
для ПІ району (Україна) - не більше ніж 1,0 мг/л, для IV району — не більше 0,7 мг/л. Щоб рівень фтору у воді відповідав
оптимальному, воду фторують.
Гігієнічне
значення запаху і присмаку води полягає в тому, що у разі їх інтенсив-ності
більше ніж 2 бали обмежується водопостачання. Штучні запах і присмак
свідчать про забруднення води стічними водами, а природні — про появу у воді
біологічно активних речовин, які виділяються водоростями.
Гігієнічне
значення колірності води полягає в тому, що вона є показником ефективності
знебарвлення води на водопровідних станціях, каламутності — у тому, що за
умови будь-якого помутніння води її вважають підозрілою щодо санітарного стану.
Деякі
хімічні речовини впливають на органолептичні властивості води. Вони можуть
зустрічатися у складі природних вод або додаватися до води у процесі її обробки.
Повний, скорочений періодичний та
скорочений виробничий контролі безпечності та якості питної води здійснюються
перед її надходженням у водопровідну мережу відповідно до вимог, наведених у
таблицях 1, 2 додатка 8. Кількість проб повинна бути рівномірно розподілена у
часі.
Виробничий контроль на
підприємствах централізованого питного водопостачання населення повинен
здійснюватись у місцях водозабору, перед надходженням у водопровідну мережу, а
також у розподільній мережі.
ГІГІЄНІЧНІ ВИМОГИ ДО ЯКОСТІ ВОДИ МІСЦЕВИХ ДЖЕРЕЛ
ВОДОПІОСТАЧАННЯ
Для гігієнічної оцінки якості води місцевих джерел
водопостачання необхідно користуватися такими установленими нормативами:
колірність — не більше ніж 35 °; запах, присмак — до 3 балів; вміст фтору — до 1,5 мг/л; нітратів - до 50 мг/л (у
перерахунку на азот); мінеральний склад – як у централізованій питній воді; показники
епідемічної безпеки: загальні коліформи – 1 КУО/100см3 води; E.Coli - відсутні КУО/100 см3 води;
коліфаги - відсутні КУО/дм3 води); паразитологічні показники – патогенні
кишкові найпростіші, кишкові гельмінти – відсутність клітин, цист; клітин, яєць ,личинок в 50 дм3.
Колірність води зумовлена природними
особливостями. Наприклад, болотна вода містить багато гумінових речовин, що
зменшує її прозорість і збільшує колір-ність. Але це не свідчить про небезпеку
забруднення води. Про нього можна судити за такими показниками: вміст амонійних солей, нітритів тощо, за
хімічними показниками забруднення.
Джерелом збільшення вмісту
речовин, що містять азот (амонійні солі, нітрити, нітрати), у воді є розклад
органічних речовин. Тому перевищення концентрації амонійних солей, нітритів і
нітратів, характерне для води даної місцевості, свідчить про забруднення її
органічними речовинами. Але не завжди так, оскільки у деяких місцевостях аміак
може зустрічатися у безсумнівно чистій воді як продукт реакцій, що відбуваються
у мінеральній частіші грунту. Наприклад,
аміак часто зустрічається у залізистих водах. Крім того, солі азотної і
азотистої кислот можуть відновлювати-ся до аміаку внаслідок впливу
денітрифікуючих бактерій, що знаходяться у грунті або у воді.
Отже, наявність аміаку у воді буде показником забруднення
води органічни-ми речовинами тільки
тоді, коли це будуть підтверджувати й інші показники заб-руднення,
Аміак с початковим продуктом
гниття органічних речовин, і тому його
наявність у воді вказує на «свіже» забруднення її органічними речовинами. У
разі давнього забруднення у воді будуть накопичуватися залишкові продукти
мінералізації органічних речовин — нітрати. Таким чином, за наявністю у воді
аміаку, нітритів або нітратів можна судити про давність забруднення води. Крім
того, це дає можливість диференційовано підходити до оцінки забруднення
води. Так, якщо наявність аміаку у воді під час повторного аналізу не
підтверджується, то можна сказати, що вода більше не забруднюється.
Якщо у воді одночасно виявляються усі три показники (аміак, нітрити і
нітрати), то це свідчить про систематичне забруднення води. Споживання колодязної води, у якій міститься значна
кількість нітратів, викликає у дітей грудного і дошкільного віку важке
захворювання — метгемоглобінемію.
Колодязна вода у солончаковому
грунті може містити значну кількість хлоридів,
але це не є показником її забруднення. Принципом нормування хлоридів у такій
воді є її смакова придатність.
Інколи вміст хлоридів може бути
показником забруднення води органічними речовинами тваринного походження,
оскільки виділення людини і тварин, особливо сеча, а також кухонні помиї
містять багато натрію хлориду. Якщо у воді одночасно виявляють підвищення вміст
хлоридів і аміаку, то можна передбачати, що вода заб-руднена сечею.
ГІГІЄНІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА
ДЖЕРЕЛВОДОПОСТА ЧАННЯ
Джерелами водопостачання можуть бути підземні або
поверхневі, а у засуш-ливих
районах — атмосферні води (дощова вода, сніг).
До води
будь-якого джерела пред'являють такі вимоги, які гарантують добру якість води у
природному стані або після її обробки, у тому числі безпеку у проти-епідемічному відношенні.
Існують водопроникні і водонепроникні породи, останні називаються ще водотриви-кими.
До
водопроникних порід відносяться пісок, супісок, гравій, галька, крейда і вапняк.
Водопроникні породи представлені суцільними заляганнями граніту, щільного піщанику або вапняку, глинами.
Мал. 16.
Схема залягання підземних вод:
1-
водотривкі шари; 2 — грунтові води; 3 — міжпластові безнапірні води;
4—міжпластові напірні води (артезіанські);
5—колодязі, що живляться із водоносних
горизонтів
Залежно від
глибини залягання розпізнають верховодку, грунтові і міжскибні під-земні води.
Верховодка — це вода,
що утворюється за рахунок фільтрації через грунт атмос-ферних опадів, вона
знаходиться близько від поверхні землі.
Грунтові
води (мал. 16) утворюються за
рахунок накопичення профільтрова-ної води на першому від поверхні землі
водотривкому шарі. Глибина залягання ґрун-тових вод може досягати кількох
десятків метрів. На своєму протязі цей водоносний горизонт не перекривається водонепроникними
породами і тому має
велику зону спо-живання.
Зона
споживання — це територія, на якій відбувається фільтрація у грунт атмос-ферних опадів, що насичують
даний горизонт.
У природних умовах грунтові
води не забруднені, вони мають незначну колір-ність, прозорість і цілком
придатні для господарчо-питного водопостачання. Ці води часто використовують у
сільській місцевості, будуючи шахтні і трубчасті колодязі.
Хімічний склад підземних вод
повністю відображає склад грунту, з якого вони походять. На хімічний склад
ґрунтових вод впливає і клімат.
Міжскибні
підземні води відрізняються від ґрунтових вод тим, що знаходяться
між двома водонепроникними шарами, один з яких (нижній) називається
водонепроник-ним ложем, а другий (верхній) — водонепроникною покрівлею.
Ці води не мають зони споживання. Насичення міжскибного водоносного горизонту
відбувається лише у міс-цях виходу його на поверхню землі, тобто за рахунок бокового
притоку.
Завдяки
захищеності водоносних шарів артезіанська вода характеризується пов-ною
прозорістю, безколірністю, відсутністю завислих і органічних речовин, вона
бакте-ріально не забруднена, має високу стійкість фізико-хімічних показників. Міжпластовій
воді притаманна значна кількість розчинених у ній мінеральних солей,
хімічний склад яких залежить від складу порід, у яких вона накопичується і просувається. Хімічний склад води відрізняється
постійністю, і якщо вона порушується, то це
свідчить про санітарне неблагополуччя джерела. Забруднення глибоких водоносних
горизонтів може відбуватися через тріщини у земних породах, занедбані шахти і
колодязі, під час фільтрації промислових стічних вод через дно і стінки
неправильного обладнання шпари.
Поверхневі
води. Атмосферні опади, поверхневі і підземні води, стікаючи по природних
схилах землі до низьких місць, утворюють відкриті (проточні і непроточні)
водоймища (струмки, ріки, озера). Відкриті водоймища як джерела водопостачання не-півні
у санітарному відношенні. Так, фізичні, хімічні і бактеріологічні
властивості річ-кової води залежать від санітарного стану ріки, розташованих на
її берегах населе-них пунктів
і промислових підприємств, а
також від періоду року. Відомо, що взимку вода стає чистішою, а весною і осінню
санітарний стан ріки погіршуєть-ся
за рахунок значного стоку атмосферних
опадів. Поряд із збільшенням бактерій, від яких взимку воду захищає льодовий покрив, під впливом талих вод
зменшується кількість мінеральних солей і окисленість води. Влітку у
зв'язку з інтенсивним використанням річкової
води населенням відбувається значний ріст мікроорганізмів у цій воді, в тому
числі і патогенних.
Спуск
стічних вод (промислових і господарчо-побутових), пароплавні пристані,
риболовний промисел, масове купання — усе це впливає на склад води і може створи-
ти небезпеку щодо бактеріального забруднення.
Із промисловими стічними водами у річкову
воду потрапляє багато токсичних еле-ментів. Склад річкової води залежить і від
природних умов. Так, жовтий колір річкової води (колірність до 65 °) і висока
окисленість (15—16 мг/л) зумовлені тим, що деякі ріки (Кама, Дніпро) беруть
початок у заболоченій місцевості і виносять звідти гумінові речовини. Якщо ріка
бере свій початок з місцевості, де грунт глинистий, то течія вимиває глинисту
завись і зумовлює стійку каламутність води.
Таким чином,
природні умови і умови, штучно створені людиною на даній терито-рії,
впливають на фізико-хімічний склад річкової води і вмісту ній мікроорганізмів.
Озера мають склад води, що
наближається до річкового, оскільки в основному
вони утворюються за рахунок води тих річок, що впадають у них. Найкращими дже-релами водопостачання є великі і
глибокі озера. У них повністю відбувається
осаджен-ня завислих часток, а органічні речовини, що знаходяться у мулі, сприяють перебігу біохімічних процесів. Так,
на глибині 10 мі більше вода відрізняється
високого ступеня чистотою у бактеріальному відношенні, а її температура і
хімічний склад коливаються у незначних межах. Тому для водопостачання
краще використовувати такі озера, ніж ріки.
Але у
такому разі необхідно дотримуватися санітарних вимог щодо вибору місця забору
води, розташування водозабірного пристрою з урахуванням того, що в озеро мо-жуть потрапляти побутові
і промислові стічні води.
Будівництво
гідроелектростанцій,
розвиток промисловості,
утворення но-вих і розбудова старих міст зумовили необхідність накопичення
запасів води і зосе-редження їх поблизу
споживачів. Для цього було створено штучні водоймища за до-помогою зведення на річках греблі. Нині є багато
водосховищ з об'ємом води більше ніж
1 млн м3 кожне. Водосховища, побудовані на багатьох ріках, є джерелами водо-постачання для багатьох
населених пунктів.
Хімічний склад води
водосховищ залежить від складу річкових, талих, дощових і ґрунтових вод, які
надходять у водосховище. Характерною рисою цих водоймищ є пос-тупове
підвищення концентрації мінеральних солей у воді, пов'язане з
випаровуванням води з поверхні водосховищ. Чим меншою є глибина водосховища,
тим значніша у ньо-му мінералізація води. Найбільш мінералізована вода
знаходиться у нижчих шарах во-доймища, а та мінералізована вода, що потрапляє у нього, через свою
меншу відносну щільність залишається у поверхневих шарах.
Ще однією особливістю водосховищ
є цвітіння води влітку, пов'язане з роз-ростанням водоростей і утворенням
сірководню за рахунок їх відмирання.
Водопостачання деяких населених
місць проводиться за рахунок каналів, по яких річкова вода підводиться у
маловодні райони. Деякі канали будують спеціаль-но для водопостачання населених
місць. Використання цих каналів за іншим приз-наченням і доступ до них
заборонено.
Для водопостачання можуть
використовуватися і ставки, що також є
невели-кими штучними водоймищами,
створеними внаслідок накопичення води із струмків і джерел. Такі ставки
розташовують вище заселеної частини населеного пункту, а на їх водозбірній
території не повинно бути джерел забруднення. Навколо ставка висаджують смугу
зелених насаджень і створюють зону санітарної охорони.
СИСТЕМИ ВОДОПОСТАЧАННЯ НАСЕЛЕНИХ МІСЦЬ
Існує дві системи водопостачання
населених місць — централізована (водогін) і децентралізована, або місцева. У
разі централізованої системи подача води спожи-вачу відбувається по трубах, у
разі місцевого — за допомогою різної тари: відер, бо-чок, автоцистерн. Переваги
централізованого водопостачання незаперечні, оскільки ця система дозволяє за
допомогою певних споруд і мережі трубопроводів подавати воду з водопровідної
станції безпосередньо до місця споживання. У разі децентра-лізованої системи
водопостачання забір води і її транспортування мають більшу не-безпеку забруднення.
Виявлені
джерела забруднення ліквідують і установлюють зони санітарної охоро-ни, тобто
територію навколо джерел водопостачання і головних водопровідних
споруд з особливим режимом, який запобігає несприятливим змінам у якості і кількості води.
Використовуючи
для водопостачання поверхневі води, виділяють три пояси са-нітарної охорони. Межі першого
поясу, або зони суворого режиму, установлюються залежно від місцевих
санітарно-топографічних і гідрологічних умов, але у всіх ви-падках повинні
розташовуватися вгору за течією — на відстані не менше 200 м від
водозабору, униз за течією — не менше ніж за 100 м від лінії
зрізу води за умови най-вищого її рівня, в сторону берега, який прилягає до
водозабору – 100 м. На території першого поясу забороняються усі види
будівництва, проживання людей, випуск стоків, купання, водопій і
випас худоби, прання білизни, рибна ловля, застосування пестици-дів, органічних
і деяких інших видів мінеральних добрив. Межі другого і третього по-ясів санітарної охорони ріки або
каналу, що служать джерелом водопостачання, уста-новлюють з урахуванням
можливого забруднення відкритого водоймища і його здатності до самоочищення (по
проектам спеціалізірованої організації).
За рахунок
процесів самоочищення зменшується концентрація забруднень, що надходять
у водоймище, особливо патогенної мікрофлори. Доведено, що процес від-мирання
патогенних мікроорганізмів у ріках завершується протягом п'яти, а в
умовах жаркого клімату — трьох діб. Тому верхня межа другого поясу повинна
бути віддалена від водозабору настільки, щоб вода звідти до споживача надходила не
раніше названого періоду часу У зв'язку з цим у разі використання великих рік
межі зони поширюються на десятки кілометрів (20—ЗО км), а за умови використання
малих рік у другий пояс вклю-чають увесь басейн ріки. На території другого
поясу усі види будівництва проводяться лише з дозволу органів санітарно-епідеміологічної
служби, з якими узгоджуються терміни проектування і будівництва
об'єкта; промислові підприємства, населені пункти і житлові будинки повинні
бути відповідно устаткованими; господарчо-побутові і промислові стічні води, які
випускають у відкриті водоймища, що входять у другий пояс зони, повинні мати
підвищений ступінь очистки. Не дозволяється забруднювати
водоймища і територію, скидаючи
нечистоти, сміття, продукти гниття, промислові викиди, пестициди тощо.
Використовуючи
підземні вододжерела, межі першого поясу санітарної охорони слід установлювати
залежно від ступеня захищеності експлуатованого водоносного го-ризонту від
забруднення з поверхні і гідрологічних умов на відстані від водозабору: для
надійно захищених горизонтів — не менше ЗО м, для незахищених,
недостатньо за-хищених горизонтів та інфільтраційних водозаборів — не менше 50
м. Під час визначення відстані межі другого поясу до місця водозабору
необхідно ураховувати термін відми-рання мікроорганізмів, що знаходяться у
підземних водах, який складає близько 200 діб. За умови добре захищеного від
забруднення водоносного горизонту, як показали спеці-альні дослідження,
час відмирання скорочується до 100 діб. У зв'язку з цим розмір дру-гого поясу коливається від 50
до 1000м і більше.
ЦЕНТРАЛІЗОВАНЕ ВОДОПОСТАЧАННЯ
Для створення водогону часто
використовують ріки, а також водоймища та озера. Водогін може бути побудований
і від артезіанської свердловини. Водогін складається з головних споруд (водозабірні
очисні споруди, насосні станції, резер-
Мал. 17.
Водогін із відкритих джерел водопостачання:
1 —водойма; 2—водозабірні труби; і—береговий водоприймач; 4—насосна
станція першого підйому; 5 - установка для дозування коагулянту; 6 - камера реакцій; 7 -
горизонтальний відстійник; 8 - швидкий фільтр; 9 - хлоратор; 10 - резервуар
чистої води; 11 - насосна станція другого підйому; 12 - розвідна мережа водогону
вуар чистої води) і водопровідної мережі.
Будівництво водогону починається
з вибору місця для забору води. Це місце повинно забезпечувати достатню
кількість води незалежно від змін у режимі водой-мища і бути безпечним у
санітарному відношенні. Місце забору вибирають вище за течією ріки від
населеного пункту, який може бути джерелом забруднення води. У такому разі
забруднення, яке може надходити з території населеного пункту, з течі-єю ріки
буде відноситися вниз і не потрапить у водо забірні споруди.
Другою умовою правильного вибору
місця забору води є глибина рік: у місці забору вона повинна бути не меншою 2,5
м. Це необхідно для попередження погір-шення якості води за рахунок водоростей,
що знаходяться у поверхневому шарі води, і придонного високомінералізованого
шару, який піднімається у разі скаламу-чення мулових донних відкладень.
Вибираючи місце забору поверхневих вододжерел,
проводять ретельне сані-тарне обстеження території, яка оточує вододжерело, і
лабораторне дослідження во-ди. Особливо це важливо у разі використання для
централізованого водопостачання води з озер, оскільки через відсутність течій
забруднення, що надходять до озера, можуть накопичуватися на окремих його
ділянках.
Головні споруди водопроводу. На місці, яке вибране для
водозабору, уста-новлюють забірну трубу, з якої і починається водопровід.
Середній діаметр водоза-бірної труби дорівнює 0,5 м. Один кінець забірної труби
знаходиться у водоймищі, а другим сполучається з береговим водоприймальним
колодязем.
Прийомний отвір труби повинен розташовуватися
якомога далі від берега на відстані 1м від поверхні води і дна, щоб попередити
небезпеку безпосереднього заб-руднення води у місці її забору. По забірній
трубі вода надходить у водоприймаль-ний колодязь, звідки за допомогою насосів
насосної станції першого підйому пода-ється на очисні споруди, потім у
резервуар чистої води. Населенню вода подається з резервуара чистої води за
допомогою насосів насосної станції другого підйому, які спрямовують воду у
водонапірну башту або безпосередньо у трубопроводи, а потім — у розвідну
водопровідну мережу до місць використання.
СПОСОБИ ОЧИЩЕННЯ І ЗНЕЗАРАЖУВАННЯ ВОДИ
Завданням очистки води є вилучення з неї завислих
речовин, щоб вона стала прозорою і безколірною. Знезаражування звільняє воду
від мікроорганізмів, у тому числі, патогенних.
У результаті очистки поліпшуються фізичні
(прозорість, колірність, запах, смак) і хімічні властивості води (зменшується
вміст сполук заліза, марганцю, каль-цію, магнію), окремі її показники
наближаються до таких, що нормуються.
Існує кілька способів очистки
води: освітлення — усунення каламутності і зне-барвлення — усунення колірності
води. Кожний з цих способів складається з кількох етапів: підготовки завислих
часток до осаду шляхом збільшення (коагу-лювання); осаджування зависі у
повільно протікаючій воді (відстоювання); зат-римка завислих часток на фільтрі
(фільтрування).
Коагулювання. Суть процесу коагулювання полягає у збільшенні завислих
часток, що знаходяться у воді у колоїдному стані (гідрозолі), за допомогою
коагу-лянтів. Гідроксиди, що утворюються у такому разі, випадають з утворенням
швидко осідаючих пластівців (гідрогені, гелі).
Як коагулянти, застосовують
хімічні речовини, солі алюмінію (АІ2(S04)3 • 18 Н20)
і заліза (FеS04 • 7 Н20,
FеСІ3). У процесі коагуляції відбувається швидке
освітлення води, підвищується її прозорість
і одночасно знижується колірність. Пластівці коагулянта адсорбують на своїй поверхні
гумінові речовини.
Ефективність коагулювання залежить від багатьох
чинників: хімічного складу, температури, реакції (рН) води, кількості і
характеру зависі тощо. Так, вплив хіміч-ного складу води зумовлений вмістом у
ній гідрокарбонатів. Коагулювання може пройти успішно тоді, коли концентрація гідрокарбонатів у воді
буде еквівалентною концентрації реагента (наприклад, алюмінію сульфату), який
додається у воду. У противному разі повний гідроліз утруднюється, іони алюмінію
не коагулюють. За низької температури процес коагуляції також утруднюється.
Щоб прискорити процес коагуляції,
уводять флокулянти, найбільшого поши-рення тут набув поліакриламід — штучна
синтетична високомолекулярна речовина, яку додають у воду у кількості від 0,1
до 2 мг/л. Коагулювання змінює фізико-хі-мічні властивості води лише на краще.
Відстоювання води проводять після
коагулювання для того, щоб осіли значні завислі частки, які утворилися. Суть
відстоювання полягає в уповільненні швидкості руху води, коли швидше і більше
опускається на дно важка і велика завись. Такі умови створюються у спеціальних
спорудах — відстійниках, у які вода надходить з камери реакції.
Відстійники — це резервуари, у які вода надходить по вузькій трубі. З
вузького русла труби вода виливається у широкий резервуар і уповільнює свій рух
так, що майже наближається до стану спокою (з 1 м до кількох міліметрів за 1
с). Унаслідок цього завислі частки під впливом сили ваги осідають на дно
відстійника у вигляді осаду. Швидкість осідання завислих часток залежить від
температури води, а також розмірів і форм часток.
Залежно від напрямку руху води
відстійники поділяються на горизонтальні (звичайні і радіальні) та вертикальні.
Час відстоювання води у них
коливається від 2 до 8 год.
Осад крім завислих часток містить
яйця гельмінтів і бактерії.
Очищення відстійників від осаду,
який накопичився, здійснюють за допомогою брандспойта (струмінь води) або
механічним шляхом (скрібками).
Мал. 18. Відстійник - прояснювач із осадом завислих часток
Нині застосовують новий тип
відстійників, де освітлення відбувається у шарі осаду завислих часток - відстійник-освітлювач
із осадом завислих часток. Це цилін-дричний резервуар, у центрі якого
розташована труба (мал. 18). Від центральної труби, яка проходить вертикально,
відходять дві горизонтальні труби, що мають знизу отвори. Як і вертикальний,
відстійник-освітлювач має конічне дно. Вода для очистки
надходить по центральній трубі у нижню частину
відстійника через от-вори в горизонтальних трубках. Це дозволяє їй рівномірно
розподілятися по ділянці горизонтального перетину освітлювача і підніматися з
малою швидкістю догори, проходячи через шар завислих пластівців коагулянту і
раніше затриманого осаду. В цей час у завислому шарі відбувається утворення
нових пластівців коагулянту, які надійшли з освітленою водою, що сприяє
ефективнішому затриманню завислих ре-човин порівняно з вертикальним
відстійником. Проходячи через шар завислого оса-ду, вода надходить у зону
освітленої води, переливається у ринву, яка відводить її на фільтр.
Перевагою відстійника-освітлювача, завдяки якій
він набуває все більшого по-ширення, є менша витрата коагулянту.
Фільтрування води необхідне для звільнення її від
завислих часток, які не затрималися на перших етапах освітлення води —
коагуляції і відстоювання. Під час фільтрування вода частково очищається і від
мікроорганізмів. Фільтрують воду шляхом пропускання її через пористий матеріал,
який затримує завислі частки. Як фільтрувальний матеріал часто використовують
пісок.
Фільтрування води здійснюється на спеціальних
спорудах — фільтрах. Очи-стка на фільтрах значно затруднюється, якщо попередньо
не проводиться обробка води, під час якої з неї вилучають планктон (дрібні
тваринні і рослинні організми - зоо- і фітопланктон). Попередня
обробка здійснюється на мікрофільтрах. Мік-рофільтри складаються
з каркаса, обплутаного тонкою тканиною з нержавіючого стального дроту. Такий мікрофільтр
затримує від 75 до 95 % водоростей і до 35 % завислих речовин. Потім вода
подається на фільтри. Найчастіше застосовують швидкі фільтри.
Швидкий фільтр — це залізобетонний резервуар з
подвійним дном: нижнім — суцільним і верхнім — дірчастим. На верхнє дно
насипають шар підтримуваль-ного матеріалу — гравію і шар фільтрувального
матеріалу — піску. Зверху пода-ється вода, яка фільтрується через шар піску,
гравію і, проходячи крізь дірчасте дно, потрапляє у піддренажний простір, з
якого по трубі надходить у резервуар для чис-тої води.
Завись затримується на поверхні і у верхньому шарі
піску (10—15 см), який через 8—12 год роботи ущільнюється. Опір, який
здійснюється на воду під час про-ходження її через товщу піску, у такому разі
збільшується і з'являється різниця між тиском води над фільтром і в дренажному
просторі. Це виражається у втраті напору і часто свідчить про необхідність
промивки фільтра.
Пропускаючи велику кількість води, швидкі фільтри,
природно, швидко зас-мічуються і вимагають очистки. Очистка їх проводиться
механічним шляхом. Для цього струмінь чистої профільтрованої води спрямовують
знизу догори з великою швидкістю. За такої умови шар піску скаламучується,
руйнується фільтрувальна плівка і пісок відмивається від забруднення, яке разом
з промивною водою перели-вається у збірні ринви, розташовані над шаром піску, і
відводиться у каналізацію. Промивка фільтра займає близько 15 хв.
Щоб збільшити продуктивність фільтра, його
завантажують двома шарами фільтрувального матеріалу. Така споруда мас назву швидкий фільтр з двошаровим завантаженням.
Він побудований так, як і швидкий фільтр. Фільтрувальний матеріал засипають
двома шарами (висотою 40—50 см): знизу — пісок з діаметром часток 0,5— 1,2 мм,
а зверху — шар антрацитової крупки або подрібненого керамзиту, який має більший
діаметр часток — 0,8—1,8 мм. Вода для фільтрування подається зверху вниз зі швидкістю 10 м/год.
Використовують ще фільтри АКХ. Вони відрізняються від уже описаних тим, що вода для
фільтрування подається і зверху, і знизу через дренажний простір, на якому
знаходиться шар гравію. Це дозволяє використовувати і нижній шар піску, який у звичайних фільтрах не брав участі у
фільтруванні, що підвищує продуктивність
фільтрів АКХ до 12—15 м/год. У товщі піску на межі між верхньою і середньою тре-тиною завантаження розташовані
дренажні труби для збору і відводу
профільтрованої води. Урівноважений тиску верхній і нижній частинах
фільтра не дозволяє вимивати пісок у процесі фільтрації.
|
\
|
Використовують ще такий пристрій для очищення води, у якому відбуваються
усі три його етапи — коагулювання, відстоювання, фільтрування. Це контактний освітлювач. Він являє собою резервуар, заповнений на 2,8—2,6 м
гравієм і піском таким чином, що ве-личина часток завантаженого шару
поступово зменшується у діаметрі у напрямку знизу вгору. Вода
подається знизу через дренажні труби. Перед входом у освітлювач, тобто безпосередньо перед
фільтрацією, у воду вносять розчин
коагулянту. Таким чином пластівці коагулянту утворюються у товщі завантаженого шару (контактна коагуляція), що й
зумовило назву приладу. Швидкість
фільтрації води у контактному освітлювачі становить 4—5м/год.
Контактна
коагуляція сприяє швидшому утворенню завислих часток під час зітк-нення з
зернинним завантаженням і за умови менших доз коагулянту, який утворює плас-тівці
і адсорбує на них завислі частинки. У нижніх шарах завантаженого шару затриму-ється
значніша за розміром завись, що попереджає замулювання піску і подовжує
час між промивками. Промивання здійснюється так, як і швидких фільтрів. Використання
контакт-них освітлювачів дозволяє відмовитися від обладнання спеціальних камер змішування і ре-акції та відстійників,
що економічно вигідніше.
| Але у разі значної каламутності води, яка складає
більше ніж 150 мг/л, застосовувати
контактний освітлювач не рекомендується. і
Існують
такі методи знезаражування води: реагентні, безреагентні, термічні. До перших
належать хлорування, озонування і обробка води іонами срібла. До без-реагентних
методів відносять обробку води ультрафіолетовим промінням і ульт-развуком, до
термічних — кип'ятіння і стерилізацію.
Найпоширенішим
методом серед вищеназваних є хлорування води. Ддя хлору-вання води застосовують
як газоподібний хлор, так і його сполуки (хлорне вапно, гі-похлорити, хлорамін, хлору (IV) оксид).
Хлор (СІ) — це газ жовто-зеленого
кольору, який має різкий специфічний за-пах, що подразнює слизову оболонку.
Молекулярна маса його 35,5. Хлор відносить-ся до отруйних речовин і тому
газоподібний хлор використовують тільки на
ве-ликих водопровідних станціях, де його зберігають у стальних балонах
під тиском 607,8 - 709,1 кПа (6 - 7 атм).
На невеликих водопроводах і в
разі місцевого водопостачання часто викорис-товують хлорне вапно.
Знезаражувальний ефект хлору
полягає у безпосередній його дії на цитоплазм-му та обмінні процеси
мікроорганізмів, що гальмує їх. Але відома й окислювальна дія хлорноватистої кислоти, яка утворюється у разі
додавання хлору до води: СІ2 + Н20 —» НОСІ + НСІ.
НОСІ — хлорноватиста кислота —
речовина нестійка, за умови рН>6 дисоці-ює на іони Н і ОСІ+
(гіпохлорит-іон) за рівнянням:
НОСІ —»Н +
ОСІ+. Бактерицидна дія під час хлорування відбувається так, як і утворення гіпохлорит-іона.
Хлорне вапно є продуктом взаємодії хлору і
гашеного вапна:
2Са(ОН)2
+ 2СІ2 = Са(ОСІ)2 + 2Н20.
Це білий порошок, що легко
розчиняється у воді з утворенням хлорноватистої кислоти, яка забезпечує
знезаражувальний ефект.
Бактерицидній дії хлорного вапна
сприяє група ОСІ, яка у водному середови-щі утворює хлорноватисту кислоту:
СІО
Са . +Н20
-> Са(ОН)2+НСІ + НОСІ.
СІО
Свіже хлорне вапно містить
близько 36 % активного хлору. Під час зберігання хлорне вапно розкладається і
переходить у кальцію хлорид. Під впливом вуглекис-лоти і вологи, які містяться
у повітрі, а також тепла у разі неправильного зберігання хлорного вапна у
відкритому вигляді кальцію гіпохлорид — Са(ОСІ)2, який входить до
складу вапна, поступово розкладається з виділенням хлору, що вивітрюється у
повітря. Тому перед хлоруванням води хлорне вапно необхідно перевірити на кіль-кісний
вміст у ньому активного хлору. Якщо цей вміст не нижчий ніж 28 %, то хло-рування
води можливе. Щоб запобігти розкладанню хлорного вапна, його слід збе-рігати у
закритій тарі у прохолодному, сухому і темному приміщенні.
Кальцію гіпохлорит - це білий порошок, який містить
близько 60 % актив-ного хлору. Ця речовина стійкіша, ніж хлорне вапно, у
зовнішньому середовищі.
У разі
з'єднання з водою кальцію гіпохлорит утворює хлорноватисту кислоту, яка
внаслідок дисоціації виділяє гіпохлорит-іон (ОСІ+), який забезпечує
її бактерицидний
ефект.
Хлораміни
органічні (хлорамін Т, дихлорамін Т, хлорамін В) є похідними NHз, у якого
один атом водню заміщений на органічний радикал, а один або обидва інші — на хлор (НСІ
або НС12). У них міститься близько 20 % активного хлору,
застосовуються вони
для хлорування індивідуальних запасів води.
Хлораміни
неорганічні утворюються безпосередньо у воді, яка має бути знеза-раженою, після
додавання до неї аміаку або солей амонію і хлору.
У разі
хлорування води будь-яким з вищеназваних засобів розраховують дозу хло-ру, яка
повинна забезпечити повне знезаражування води. У такому разі велике значення має хлор поглинання
води..
Хлорпоглинання
— це кількість міліграмів активного хлору, яка необхідна для знезаражування
1 л води. Під час знезаражування ,води хлор витрачається на окис-лення
мікроорганізмів, органічних і мінеральних речовин, частина його поглинається
завислими речовинами. Усі ці форми зв'язку хлору входять у поняття хлорпоглинання.
Отже, щоб
усі мікроорганізми загинули під впливом хлору, необхідно ввести таку кількість
його, щоб покрити усю хлорпотребу води і отримати певний надлишок хлору, який
називають залишковим хлором. За залишковим хлором судять про ефективність хлорування.
Якщо до
води додали хлору у кількості, що перевищує хлорпоглинання більще ніж на 0,5
мг/л, то вода стає непридатною для пиття, тому що набуває специфічного присмаку і
запаху. Тому, знезаражуючи воду, до неї додають таку кількість хлору, щоб після
обробки (тобто понад хлорпоглинання) вода містила 0,3—0,5 мг/л залишкового хлору.
Таким чином,
хлорпотреба води дорівнює сумі величин хлорпоглинання і залиш---кового хлору.
На величину
хлорпоглинання здійснює вплив склад, фізичні і хімічні властивості води,
кількість хлору і величина контакту води з хлором. Так, чим вищою є температура
води, тим більше
хлорпоглинання.
Таким
чином, доза хлору буде достатньою, якщо після 30 - 60 хв знезаражування
у воді залишиться 0,3 - 0,5 мг/л вільного
хлору і 0,8 - 1,2 мг/л — зв'язаного (у разі хлорування хлорамінами).
Крім дози хлору і часу контакту
його з водою (30 хв - 2 год) ефективність хлору-вання залежить ще й від
ступеня очистки води від завислих речовин, ретельного перемі-шування
хлору з усім об'ємом води, що підлягає знезаражуванню, від біологічних
особливостей мікроорганізмів, їх кількості, активності застосовуваного препарату хло-ру,
Відомо, що мікроорганізми,
які не утворюють спор, менш стійкі до хлору, ніж ті, що утворюють спори. Крім
того, серед неутворюючих спор мікроорганізмів також спостерігається різна
стійкість до хлору. Наприклад, найстійкішою є кишкова паличка, менш стійкою — паличка
черевного тифу.
Хлорування
питної води досить безпечне для здоров'я людей. Установлено, що споживання води із вмістом 2,5 мг/л і більше залишкового хлору не зумовлювало ніякої патології.
Запаси хлору
або хлорного вапна на території водопровідної станції необхідно збе-рігати у спеціальних
складських приміщеннях.
Для
приготування і зберігання розчинів кальцію гіпохлориту слід мати не менше двох
баків місткістю, яка відповідала б концентрації (1 % розчин) і числу приготувань
розчинів (1—2 рази на добу). Системи хлораторів повинні бути надійними щодо до-зування
реагенту (хлорного вапна, хлору) і здатними регулювати
її. Передбачити ре-зервні хлоратори і аналізатор залишкового хлору у воді. Приміщення хлораторної мають бути
ізольованими від інших приміщень (наявність глухої масивної стіни), мати
запасний (безпосередньо назовні) і основний (з тамбуром і щільними дверима) виходи, у хлора-торній слід передбачити
опалення (розрахункова температура
18—20 °С), пристосуван-ня для обігріву балонів з хлором, достатнє природне і штучне освітлення, механічну
витяжну вентиляцію (з отворами у підлозі) з 12-разовим обміном повітря за 1
год. Включення мотора вентилятора повинне
проводитися за межами хлораторної. На випа-док аварії (наприклад, у разі порушення герметичності балона) у хлораторній слід
перед-бачити дощувальну установку (систему дірчастих труб, розташовану під
стелею, для розчинення газоподібного хлору),
а поруч з хлораторною — ємність для заповнення розчином вапна з підведенням води. Установки для амонізації
газоподібним аміаком мають бути розташовані
в окремому приміщенні, ізольованому від хлораторної. Конт-
рольне визначення залишкового хлору
у воді повинно проводитися кожну годину, що дозволяє підтримувати дозу хлору на
потрібному рівні. Ураховуючи вищесказане, мож-на виділити такі етапи
організації хлорування:
1)
підготовка апаратури для подачі рідкого хлору або розчину хлорного
вапна;
2)
дозування хлору і внесення його у воду;
3)
змішування хлору з водою;
4)
експозиція хлору з водою, яка необхідна для
виявлення його бактерицидної дії.
Як правило, хлорування проводиться
після проходження води через фільтри, коли
вона повністю очищена від завислих речовин і хлор
найефективніше діє на мікроорга-нізмми. Потім вода надходить у закриту систему,
яка складається з резервуара для чистої води, насосної станції, водопровідної
мережі, що сприяє попередженню небезпеки вто-ринного бактеріального забруднення
води.
Залежно від величини дози хлору, яку застосовують,
відрізняють звичайне хлору-вання з урахуванням величини хлорпотреби води та
інші його модифікації: подвійне хлорування, суперхлорування, хлорування з
переамонізацією.
Подвійне
хлорування застосовують на річкових, водопроводах, коли бактері-альне
обсіменіння води досить значне. У такому разі хлор додається перший раз з
коагулянтом перед відстійниками, а другий — як звичайно після фільтрації.
Таке
додавання хлору поліпшує процес коагуляції, дозволяє зменшити дозу коа-гулянту
і пригнічує ріст мікроорганізмів, які забруднюють пісок на фільтрах. У разі такого виду
хлорування загальна витрата хлору майже не збільшується, причому перед відстій-никами
його додають у більшій концентрації (1—1,5 мг/л), ніж після фільтрації (0,3 - 0,5 мг/л).
Суперхлорування
(перехлорування) води проводять у разі значних коливань бак-теріальної
забрудненості води з метою зниження її запаху і колірності, а також у польових
умовах, коли неможливо забезпечити необхідний 30-хвилинний контакт води з хлором,
У разі
використання такого методу хлорування вода обробляється більшими дозами хлору,
наприклад 10—20 мг/л, і залишковий хлор досягає великих концентрацій — 1—1,5
мг/л. Великі дози хлору дають швидкий і надійний ефект навіть за умови
15-хвилинної екс-позиції. Надлишок залишкового хлору вилучають шляхом аерації,
а також хімічними мето-дами: зв'язуванням хлору натрію тіосульфатом, сірки (IV) оксидом, фільтруванням через шар активованого вугілля. Вилучення надлишку
хлору з води називають дехлоруван-ням.
Хлорування
з преамонізацією - це комбінований метод. Суть його полягає в тому, що у воду,
яка підлягає знезаражуванню, уводять спочатку розчин аміаку, а через кілька
секунд - хлор. У такому разі у воді утворюється водний розчин аміаку (NН40) і хлорноватиста кислота, які під час взаємодії утворюють
нові сполуки, що містять хлор, — хлораміни, які мають бактерицидні
властивості. Порівняно з хлором хлораміни три-валіше зберігають свій
знезаражуючий вплив і попереджають появу неприємних запахів, що інколи
виникають у разі хлорування води, яка містить феноли. Хлорфеноли, які міс-тяться у
воді, за умови хлорування надають їй неприємного аптечного» запаху і прис-маку. Хлораміни не утворюють хлорфенолів, але
мають слабкий окислювальний потен-ціал.
Тому тривалість знезаражування води таким методом повинна становити не
мен-ше ніж 24 год.
Озонування
води. Цей метод знезаражування води має ряд переваг порівняно з
хлоруванням. Так, повне знезаражування води, за допомогою озонування
відбувається протягом декількох хвилин, озон не надає воді присмаку і
запаху, навіть якщо сполу-чається з різними речовинами, які містяться у воді.
Крім того, озон одночасно із знезара-жуванням знебарвлює воду і усуває ті
запахи, які має вода. На процес озонування мало впливають зміни температури,
рН, каламутність та інші властивості води. Важливою перевагою методу є
також можливість виробляти озон на місці, що вирішує питання про його постачання.
Озон (Оз) -
газ голубуватого кольору з різким неприємним запахом. Відносна щіль-ність
його — 1,678, розчинність у воді за температури 0 °С і атмосферного тиску 1013,1 гПа
(760 мм рт.ст.) — 980 мг/л. Сильну бактерицидну дію озону пояснюють його висо-ким
окислювальним потенціалом, завдяки якому він руйнує не тільки цитоплазму мікроор-ганізмів,
але й усі органічні речовини у воді.
Одержують
озон безпосередньо на водопровідних станціях з повітря шляхом «ти-хого»
розряду у спеціальних приладах - озонаторах, що складаються з двох електродів з
повітряним прошарком між ними (2—3 мм), який служить розрядним простором.
Один з електродів під'єднують до змінного струму високої напруги, другий
заземлюють. Щоб створити «тихий» (без блискавок) розряд, у розрядний простір вміщують діелек-трики із
спеціального скла.
Озоно-повітряна
суміш надходить через фільтроносні пластинки у воду і змішу-ється
з нею у контактному резервуарі. Доза озону, необхідна для знезаражування будь-якої
води, коливається від 1 до 4 мг/л, причому великі дози застосовують, коли необ-хідно
крім знезаражування ще знебарвити та дезодорувати воду.
Тривалість
знезаражування води цим
методом складає 3—5 хв. Надлишок
озону з води виділяється у повітря, швидко розкладаючись з утворенням
атомарного кис-ню,
тому вміст залишкового озону мас бути 0,1—0,3 мг/л.
Знезаражування
ультрафіолетовим промінням. Цей метод знезаражування води
відноситься до безреагентних, перевагою яких, порівняно з реагентними, є відсут-ність
змін властивостей води, що підлягає знезаражуванню (наприклад, присмаку і за-паху, як це може
бути за умови хлорування).
Безреагентними
називають такі методи, які не потребують додавання до води будь-яких речовин.
Ультрафіолетове
випромінювання має бактерицидні властивості. Знезаражування води за допомогою
цього випромінювання проводиться протягом декількох секунд, що є перевагою
даного методу. Але цей метод має і недоліки. Насамперед це те, що важко
перевірити належний хід знезаражування і тому потрібний щоденний
бактеріологічний контроль. Крім того, ультрафіолетове випромінювання, що
діє на воду, частково погли-нається і вже потім чинить вплив на
мікроорганізми. Ураховуючи це, можна розрахову-вати на повне знезаражування
тільки дуже прозорої, вільної від колоїдних речовин води. Тому знезаражування
води ультрафіолетовим випромінюванням можливе тільки у разі ви-користання на водопроводах
підземних вод.
Для знезаражування застосовується герметична
камера - опромінення, у якій розташовується бактерицидна лампа у кварцевому
чохлі. Чохол захищає лампу від води і вільно пропускає ультрафіолетове
випромінювання, У камері є спрямовуючі спіралі для перемішування води, а для
очистки кварцевих чохлів від випадання на їх поверхні солей і каламуті є
спеціальні очисні пристрої. Для спостереження за роботою бактерицидної установки слід
передбачити оглядові вікна.
Знезаражування
води ультразвуком. У разі дії ультразвуку більшість мікро-
організмів, що знаходяться у
воді, гинуть протягом 5 с. У такому разі ефективність знеза-ражування не
залежить від колірності і каламутності води. Вплив ультразвуку не змі-нює хімічний
склад води, її смак і запах.
Установка
для утворення ультразвукових коливань має ламповий генератор, який забезпечує
струм високої частоти, і вібратор, що перетворює електричні коливання у ме-ханічні.
Кип'ятіння
і стерилізація. Кип'ятіння використовують для знезараження невеликих
кількостей води у лікарнях, школах, дитячих закладах, на промислових
підприємствах. Для кип'ятіння застосовують куби і кип'ятильники. Важливо
передбачити, щоб бачок для збері-гання перевареної води мав кришку,
яка закривалася б замком, і кран або фонтанчик для за-бору води.
Заповнювати бачок водою слід щоденно. Воду, що залишається, необхідно вили-вати,
а бачок перед наповненням свіжою порцією перевареної води слід промивати кип'-ятком.
Стерилізація також не
дозволяє обробити великий об'єм води, і тому цей метод застосовують у медичній практиці
для стерилізації розчинів, призначених для ін'єк-цій.
Під час стерилізації повністю гинуть усі види мікроорганізмів, що містяться у
воді, у тому числі й ті, які утворюють спори.
ПОТОЧНИЙ САНІТАРНИЙ НАГЛЯД ЗА
ЦЕНТРАЛІЗОВАНИМ ВОДОПОСТАЧАННЯМ
Поточному
державному санітарному нагляду підлягають джерела водопоста- чання,
різні водопровідні споруди і установки.
Здійснюється
систематичне спостереження за санітарним станом джерел водо-постачання
з обов'язковим проведенням лабораторного контролю за якістю води в них, за дотриманням установленого
санітарного режиму у межах зон санітарної охорони водопроводу.
ДЕЦЕНТРАЛІЗОВАНЕ
(МІСЦЕВЕ) ВОДОПОСТАЧАННЯ
Ця система
водопостачання найпоширеніша у сільських населених пунктах і за-безпечує водою порівняно
великі кількості людей.
До місцевих джерел водопостачання
належать каптировані джерела, бурові і шахтні колодязі. Найпоширенішими є
шахтні колодязі. Це квадратна або кругла шахта,
що досягає ґрунтових або міжпластових вод, які залягають на глибині 30 -40 м, рідше — 50 м. Відстань від колодязя до
місць постачання не повинна перевищувати 100 м.
Улаштовуючи колодязь, необхідно
передбачити водонепроникне кріплення стінок шахти. Добрим матеріалом для цього
є залізобетонні кільця циліндричної форми діаметром 1 м і висотою 0,7—1 м,
цегла. Кріплення захищає стінки колодязя від
обвалу і проникнення брудної води з верхніх водоносних шарів. Тому воно по-винно
бути міцним і довговічним. Порівняно швидке руйнування дерева робить цей
матеріал непридатним для колодязя.
Крім шахти,
або ствола, у колодязі є водоприймальна частина, що заглиблена у водоносний
горизонт, і надземна частина. На дно водоприймальної частини укла-дають шар
крупного піску і гравію. Це запобігає появі каламуті води під час її забо-ру. Надземна части на
колодязя — оголовок — повинна виступати над поверхнею
землі на 0,8 м. Оголовок накривають кришкою, над ним установлюють навіс
від до-щу.
Щоб запобігти забрудненню,
навколо вертикальної частини зрубу роблять глиняний
замок. Для цього виймають грунт у ширину 1 м і 2 м у глибину і заповню-ють
утворений простір жирною глиною. Навколо колодязя роблять насип на 0,25
м у висоту і скат у радіусі не менше ніж 2,5 м. Це необхідно для відводу
атмосферної і води, яку розливають.
Щоб зберегти воду від
забруднення, яке може проникнути в неї ззовні, слід обладнати глухе перекриття
його і установити насос. Частіше з цією метою вико-ристовують
поршневі, а інколи і центробіжні насоси. Для підйому води необхідно обладнати вал з укріпленим на ньому
постійним відром. Користуватися для підйому води власними відрами
категорично забороняється.
Необхідно
не менше двох разів на рік ретельно очищати колодязь від мулу, у яко-му мікроорганізми,
що туди потрапили, виживають дуже довго. А коли з'являється заг-роза зараження
води патогенними мікроорганізмами, колодязну воду необхідно знеза-разити. Це
проводять тоді, коли колодязна вода не відповідає санітарним вимогам, а са-ме:
у разі підвищення окисленості, появи аміаку і нітритів, збільшення вмісту
хлоридів, зниження титру кишкової палички, появи кишкових інфекційних
захворювань серед населення, яке користується водою із колодязя,
після ремонту або чистки колодязя, у разі затікання у колодязь поверхневих талих або
дощових вод.
Знезаражування
проводять так. Спочатку вичерпують із колодязя воду, очищають дно і стінки
від осаду і забруднення і обмивають їх міцним (3—5 %) розчином хлорного вапна. Після
заповнення колодязя новою водою вводять 1 % розчин хлорного вапна (по відру на кожний
кубічний метр води). Потім вичерпують воду з колодязя до тих пір, доки не
зникне різкий запах хлору, визначають бактеріологічні показники води і після цього
дозволяють нею користуватися.
Якщо існує
небезпека щоденного зараження води у колодязі (захворювання кишковими
інфекціями), пропонується хлорування води у спеціальній тарі або безпо-середньо
у колодязі. У такому разі кращий результат дає дворазове хлорування: вранці і
ввечері. Це хлорування проводять так, як описано вище, але без очистки і вичерпуван-ня.. Щоденна
доза активного хлору становить 3—4 мг/л. Вміст залишкового хлору у колодязній воді повинен
періодично контролюватися.
Ефективним
вважається хлорування за допомогою спеціальних керамічних по-судин (патронів), заповнених хлорним
вапном, які підвішуються у колодязі. За рахунок пористих стінок патрона хлор
поступово надходить у воду. Зміна хлорного вапна про-водиться через 1,5—2 міс.
Якщо для водопостачання
використовують водоносний горизонт, близько розта-шований від поверхні землі
(6—7 м), то можна обладнати трубчастий колодязь, виго-товлений заводським
способом. Це комплект, який складається з труб, фільтра і насоса. Ці колодязі
установлюють без застосування буріння. Спеціальний наконечник дозволяє вводити
труби у землю ударним або обертальним способом до тих пір, доки нижня час-тина
труби, яка має отвори і дрібну сітку, заглибиться у водоносний горизонт.
На по-верхні землі установлюють колонку з поршневим циліндром і штангою з рукояткою для відкачки води.
Перевагою цього колодязя,
порівняно із шахтним, є відсутність відкритого зв'язку між підземною водою і поверхнею землі, недоліком — можливість викорис-тання тільки ґрунтових вод, що залягають
близько до поверхні землі.
Якщо для
водопостачання використовують джерело, то необхідно зробити кап-таж
його, тобто спеціальну споруду для збору води. Щоб запобігти утворенню підпору,
який може змінити напрямок підземного руху води і тим самим зменшити або закрити повністю вихід її на
поверхню, воді треба створити вільний відтік. Для цього засто-совують
переливну трубу, по якій вода стікає з каптажу. Навколо місцевих джерел
водопостачання установлюють зони санітарної охорони.
Місця влаштування бюветів,
колодязів та каптажів джерел слід розташовувати на незабрудненій та захищеній
території, яка знаходиться вище за течією ґрунтових вод на відстані не менше
ніж 30 м від магістралей з інтенсивним рухом транспорту та не менше ніж 50 м
(для індивідуальних колодязів - не менше ніж 20 м) від вбиралень, вигрібних ям,
споруд та мереж каналізації, складів добрив та отрутохімікатів, місць утримання
худоби та інших місць забруднення ґрунту та підземних вод.
Територію поблизу колодязя, каптажу джерела чи
бювету треба утримувати в чистоті та організовувати відведення поверхневого
стоку. У радіусі 50 м від бюветів, колодязів та каптажів джерел не дозволяється
здійснювати миття транспортних засобів, водопій тварин, влаштовувати водоймища
для водоплавної птиці, розміщувати пристрої для приготування отрутохімікатів та
іншу діяльність, що може призвести до забруднення ґрунту та води. Забороняється
влаштовувати бювети, колодязі та каптажі джерел у місцях, що затоплюються,
зазнають розмивів, зсувів та інших деформацій, на понижених та заболочених
територіях. Забороняється використовувати для підйому води із колодязя чи
каптажу джерела громадського користування ємкості, які приносять споживачі, а
також набирати воду із відра загального користування посудом, що належить
споживачам. Для утеплення і захисту колодязів та каптажів джерел від замерзання
можна використовувати пінобетон, мати із чистої соломи, сіна, стружки тощо, але
при цьому зазначений матеріал не повинен потрапляти у водозабір. Забороняється
використовувати для цієї мети гній, перегній та інше.
Щойно побудовані бювети, колодязі та каптажі
джерел можна вводити в експлуатацію лише після їх обстеження посадовою особою
державної санітарно-епідеміологічної служби відповідної адміністративної
території та заповнення Санітарного паспорта (додаток 6). Санітарний паспорт
оформляється власником бювету, колодязя чи каптажу джерела спільно з посадовою
особою державної санітарно-епідеміологічної служби відповідної адміністративної
території у двох примірниках та ними підписується. Один примірник Санітарного
паспорта знаходиться в закладі державної санітарно-епідеміологічної служби
відповідної адміністративної території, другий - у власника цієї споруди.
Продовження терміну дії Санітарного паспорта реєструється щорічно в обох
примірниках.
Колодязі та каптажі джерел необхідно
влаштовувати з дотриманням вимог, наведених у додатку 7.
САНІТАРНИЙ
НАГЛЯД ЗА МІСЦЕВИМ ВОДОПОСТАЧАННЯМ
Заклади
санітарно-епідеміологічної служби ведуть облік і паспортизацію місцевих джерел
водопостачання і споруд для забору і підйому з них води. Періодично проводять
їх санітарне обстеження з лабораторним дослідженням якості води.
Спеціалісти
санепідстанцій беруть участь в організації і проведенні заходів щодо масової або
епізодичної санації споруд місцевого водопостачання. У санацію входять ре-монт
обладнання, очистка і хлорування колодязів, поліпшення санітарного стану терито-рії навколо джерела тощо.
Організовується
постійне (за допомогою патронів) або разове хлорування води у колодязях і ведеться контроль за
його ефективністю.
Здійснюється
санітарний контроль за водопостачанням в організованих колективах
(у школах, дитячих комбінатах, на польових станах тощо). Проводиться нагляд за
станом транспорту, що використовується для перевезення питної води.
Дані про
умови водопостачання у сільських населених пунктах і впливу його на здоров'я і
санітарні умови життя людей вивчаються, на їх основі розробляються оздо-ровчі заходи.
Серед
населення сільських районів слід проводити санітарно-просвітню роботу з питань гігієни місцевого
водопостачання.
Немає коментарів:
Дописати коментар